понеділок, 26 грудня 2011 р.

про мрію великооку

Білявий хлопчик зі сну –
Я з ним уже майже подружилася,
Так часто він мені сниться.
Дуркуємо, регочемося із ним,
Ручка манюня в моїй – капку більшій – сховалася,
Ніби Мишка у рукавичку.
І просися, Вовче, чи не просися –
дулі тобі! –
не пустимо!

Книги мені читає – і це в чотири! – прикинь!
Губи копилить смішно,
В обійми  падає щиро
З розбігу!
- Лови!  Не страшно!

Але страшно – не упіймати –
Як він колись скляну новорічну кульку...
Бо сніг пластиковий, різдвяний! –
Падав тоді у моторошній тиші сну –
Сповільнено та кіношно -
І розбивався-розбивався-розбивався
Об ламінат реальності
Насмерть...

Прибирала віником на шуфельку
Мрію великооку про досконалість світу:
- Не плач.  Усе буде добре, малий...

каблучка

Подаруй мені срібну каблучку –
щоби метал її був темний і теплий:
широкий обідок місяця ладно обніме мій вказівний палець,
заснулою змією обів'ється докруж серця,
і мигне єдиним зеленим оком –
крапелькою смарагду.

І сни летітитимуть, і сніги падатимуть,
І герань цвістиме, бо що ж їй іще робити
На цьому порожньому підвіконні,
Дивлячись однією квіткою на засніжену Ринкову Площу,
А другою – на нас у затишку хати...

Зітхати посеред ночі, зі сну хапати тебе за руку –
Чи ж не наснився?
Синицям-щебетухам зрання сало кришити,на гілочки вішати,
Як новорічні дарунки,
Чекати на весну –
Зелену, вічну:
Як очі у старому люстрі,
Як зернятко у твоїй каблучці.... 

Дощ-снiг

Дощ-як-закоханість,
дощ-як-криваве-танго,
що ритмом тамтамовим лупить у скроні,
що коханцем-котиськом  у шибку шкрябає,
спати не дає,
дихати не дає,
пристрастю душу вимотує,
ніжністю тіло бавить –
гуп!
Гуп-гуп-гуп по блясі, бляха-ж-ти-муха,
Сни, як мишва налякана, хатою (головою) розбіглися –
Годі зловити –
Дощ!
…а на ранок – так тихо-тихо,
ніби Бог одягнув капці,
і навшпиньках, і килимами перськими….
Кілька градусів плюс чи мінус –
і танго дощу-пристрасті
переходить у колискову
Любові Білої.

для Оксани Куценко

І шато, як шатро, і нічні шепотіння, тінь
від руки чи від птахи, і трави густі, як коси…
Ти нечутно приходиш – ти тишу з собою носиш
як дитину, чи воду у глечику.
Знаєш, ті

переплутані станції, сплутані пальці, снива –
то з Його гобеленів нитки_як роки…
Ріки
не повернеш назад, як не пустиш Його руки…
Світла гривка на очі.
А очі – як дикі сливи.

Потім - арки, і лавки у храмах_німих_завжди,
дикий кріп, виноградове листя, червоне ви;нце,
і мовчання густого  налито по білі вінця,
і тримаєш в долонях тремтячу жагу води…

середа, 30 листопада 2011 р.

як сніг

Так бракує тебе –
ніби протяг протяжно гуде,
Ніби тягне – чи нерви, чи жили,
чи «як-би-дожити»,
Щоб завмерти (не вмерти), бо пам'яти дереворити
Ще глибокі такі, що не знаєш, як їх відтворити,
Відшукати в яких закамарках, побачити де
Чи то титлу, чи букву,
що з іменем твоїм тотожна,
Щоби кожна зцілована родимка, цяточка кожна
Аж світилась дотульною ніжністю.
Осінь гряде,
Засіває грядки
чи листами, чи листям сухим...
Так бракує тебе – ніби вирію...
Вірую –
В дім
Що димами загорнутий, згорнутий в горно доріг
Ти прийдеш на світанку –
нечутно, навшпиньках – 
як сніг.

вівторок, 22 листопада 2011 р.

Жіночий світ

Подивися на глобус.
Це - довічно-вагітний, це звично_жіночий округлий світ,
Таємниця - всередині, ніби ядро (чи дитина),
що стукає пальцями з головного – тамтого! - боку,
А ти по-змовницьки відповідаєш їй звідси:
точка-тире, точка-тире, точка –
виходь!

А тепер – на мурашник.
Міріади стежинок звивистих – то жіноча логіка вікопомна,
Де одна на усіх спина тягне всемеро важчу сутність –
і так -
вічно.

Ще – левиця завмерла перед стрибком.
Сильні м'язи, що грають під шкурою золотою,
Жертву звично приносить господарю –
не зі страху, поваги чи ще із якоїсь причини.
Та вона собі знає, навіщо...

Вулик - вузлик свідомості, світ амазонок, де
Первозданна жага ще у тілі стримить, як жало,
Як жалюче наслання:
Не здамся тобі без бою...

Бо –
жінка у жінці -
ніби японські мотрійки:
більша,
і менша,
і ще менша,
і ще…


Ці заховані-замасковані сутності, суп у супниці, помада на брехливих губах,
Заморочки усі, замочки, вавки у голові, низка комплексів – ніби сині коралі
Сльози знічев'я, ну, розбила люстерко, із ким не буває - та скалки у серці – ах!,
І роки – ніби кола у дерева.
Тільки зрубавши, ти їх перелічиш.
Далі -
Чи Галинка в Далі, чи Даліла – тільки шкіра покинута, оболонка, з якої втекла змія,
Глибше, глибше дивися у неї, у цей чорторий, що відлунням кличе.
Витягаєш мотрійок по черзі, усі п'ять перероджень,
Де кожна із них – я.
Придивися пильніше, милий:
Це ядро,
це бджола,
це мураха,
це вічність,
це моє засмагле обличчя.

середа, 16 листопада 2011 р.

Робiтничi квартали


Робітничі квартали   
прокидаються найраніше:
капцями човгають,
каву цмудлять,
позіхають і голяться,
у чорне вікно дивляться,
а там – я.

Дивлюся з тамтого боку,
із мороку бельєтажу
на сцену
ранку такого осіннього,
що аж зимового.

Навіть ворони ще сплять,
навіть Бог ще гарує  у іншій півкулі,
бо там Він потрібніший зараз, -
коли  вікна робітничих кварталів
розцвітають у темряві
самотніми
китайськими ліхтариками,
розвішаними знічев'я
на похиленій сакурі
київського світанку.

понеділок, 14 листопада 2011 р.

перед_зимове

...Вовняний светр торочиться – і нитка,
Як літо бабине – тікає з-під руки,
І час пливе, і дріботять роки,
Немов підбори. Почуттів позлітка
Листком злітає, падає до ніг…

І ти вже знаєш – так приходить сніг.

Він невблаганний, він уже довіку,
І тепла осінь захлинеться криком,
І кров тектиме горлом коридору
Святковим килимком для Командора...

22.8.2007

середа, 9 листопада 2011 р.

Місто

Місто химерне,
де міми, жонглери, черниці;
губи – солодкі чорниці і чорна жага,
фенікс волосся – і пальці плетуть плетениці,
кучері, довгі спідниці, перон, пилюга…
…день, наче кіт,
на пістрявій перині засне…
Місто блаженне, в якому щасливі та не.
Місто, що місить життя,
наче тісто на булки,
місто – як вирок,
на голову_сніг,
як цидулка:
похапцем літери курячі вгору і вниз,
місто – бруківка, немов одруківка,
карниз;
голуб, що падає долу,
а тінь голубина –
вгору ширяє.
Це місто – у небо драбина, 
напнута линва 
між «до» та «що буде по тому»; 
зграї драконів, цвіт груші, уперше – додому,
не відпускаючи – чуєш! – твоєї руки… 
Місто – це звуки:
голубка, трамвай, каблуки,
Місто – як мітка чи родимка –
щонайрідніше…
Цоки і цоки.
Зозулька в дзиґарику.
Тиша.
Втишено, вчаєно…
Липовий чай.
Охолонь.
Місто, де руки зрослися листками долонь,
гілля сплелося, коріння клубком повелося,
сни, як синиці, щебечуть у кроні волосся,
щастя притишене, як не-мовлятко, росте
пагоном сонця:
- Кохання моє золоте.

безособове

І осінь пережити, як вітрянку,
І зиму перебути, як чуму,
І не питати – пощо і чому
калатальце калатає кому,
коли вокзал співає “варшав’янку”.

І заховатись в шалик, наче в нік,
І у глітвейн зануритись по п’яти,
І тільки спати – байдуже, з ким спати,
Вмираючи утретє чи уп’яте
З істотою на ймення “чоловік”.

Уже не прокидайся, божа слань.
Світ протече - і вік стече по тому,
І мертва тиша кинутого дому
Нікого не покличе. Сон і втома.
І ця герань засохне. Бо герань.

перші повернення

...її перші повернення –
з піонерського табору в червні, із моря в липні,
її збиті колінця, її мовчання, її веснянки налиплі, –
літо надворі! – а тримаються міцно на вилицях і на носі,
сни її невагомо-вагонні, що ростуть, ніби трави, досі,
у наплічнику  галька – розкидати-збирати – така розрада…
…потім – місто ранкове – як крем сметанковий. Зрада
і собі, і дієті – наїстить донесхочу цього літа!
Барбарисно-дюшесні цілунки, Ґумберт, Лоліта –
ще у книзі...
А липи розхристані, бджоли сонні,
тепле місто – як мама на кухні. Пиріг. Осоння.
У  дитячій все зменшилось раптом – стелаж і ровер,
підросли тільки квіти у горщиках. Бог говорить
з нею вранці – чи голосом горлиці, чи бабусі.
Поливальні машини усміхнені, сині буси...
І живе – як домашнє завдання у зошит пише –
перша тиша повернень. Навернень ранкова тиша...

як у дитинстві...

...як у дитинстві - ти малою спиш,
 а там - священнодійство - білим-біле,
грудьми лягає сніг на грішну землю,
впокорює усі її шаленства:
засни, кохана, серденько моє...
...дідусь Пилип ховає мандаринку
у мою рукавичку - вранці буде
солодке щастя, золоті дари...
...сміятися, і мчати із гори
у глиби снігу, кучугури долі...
...і сипле сніг поволечки-поволі
на дах, на церкву, на дерева голі,
на півника із цукру у руці...

вереснева малина

Осінь
довга, заплутана,перемелена,
ніби гендерна проза Оксани Забужко:
… кома_кома_ще_ кома_зникома, знову коми-комахи до лампи липнуть,
ці граки і горіхи – як же їх пронести до весни, через яке олов'яне вушко,
ця вереснева малина – останній солодкий шанс залишитись у липні,

де до спини прилипли піщинки,
де мовчання розлита густа мармелада,
де наші яблука крадені, поцілунки обірвані, прощання цурки...
і зривається вивірка з гілки –
і униз головою дурною падає –
і збивається дихання –
від розчулення
від знечулення
від малини у цукрі

вівторок, 8 листопада 2011 р.

Сахарок

Цікаво, чому кажуть «березневий кіт»? Брехня як шапка. Бо до мого Кота-Кота березень несподівано прийшов наприкінці серпня, і не було тому жодної ради… Цілісінький тиждень уся наша родина не могла по-людськи спати – верески Кота (чоловік запихав його на ніч до ванної, щоби бодай якось приглушити нелюдські завивання) видавалися «фанерою» до снів жахів… А коли я вранці випускала страждальця, то потайки від чоловіка ретельно стирала сліди котячих лап десь аж з-під стелі… двічі Кіт-Кіт відкручував серед ночі кран і влаштовував спроби забацати добрим господарям потоп – благо, я чутливо сплю… На день третій я пішла до ветмагазину і купила якісь дрібонькі пігулки. На шостий день я втратила надію, що пігулки таки допоможуть, і після чергової обіцянки чоловіка «вигнати до дідька ту суку» ( - А от і не правда! Він самець!)пішла знову до ветаптеки. Продавщиця, вислухавши мої плачі на ріках Вавилонських, дістала із якогось закамарка шматочок чогось білого і квадратного.
- От, сахарок. Має допомогти…
Кіт відмовився їсти їхній «сахарок», тоді я накрапала трохи валер»янки..
- Їж, Серденько, їж, воно солоденьке…
Без результату. Врешті подробила, розчинила у ложці води, і влила у здичавілу пику Кота.
Фіг там… Увесь вечір кричав як скажений, а при спробі взяти його на руці дивився нетутешнім кровожерним поглядом….
Врешті чоловік придумав занести його на ніч на дах: «А що? Всі пристойні березневі коти гуляють по дахах»…Залізний аргумент…
…цілу ніч я наслухала розчинені у нічному серпневому мороці сумні котячі серенади…
І думала собі – от як воно буває… коли серце прагне любити – а восьмий поверх… і ота, якій би розповів про світ кольоровий і про вогні великого міста – далеко…
А потім, вранці, у село їхали, і тримала його – замученого за отой вар»ятський тиждень - на руках і казала: «Ну, ще трохи, потерпи, ще трохи…От приїдемо, а там буде вона» (місцева триколірна хвойда, мила така кітка, він її ще минулого разу запримітив).
…але доки ми приїхали, «сахарок» нарешті подіяв…
Кіт-Кіт зайшов у хату, заліз на горище, і заснув собі солодким сном…
…і десь під вікном гуляла триколірна, а він дивися на неї байдужо через шибку…
…мовчки дивився…
А ще радіо співало голосом Талькова, здається:
Летний дождь, летний дождь
Шепчет мне легко и просто,
Что придешь, ты придешь,
Ты придешь, но будет поздно,
Несвоевременность - вечная драма,
Где есть ОН и ОНА.

…і Кіт підняв свою голову, і глянув на мене, і зітхнув глибоко: «Сволота ти, Осадко, зі своїм сахарком…»

Острів святої Єлени

..щось собі пригадувала нині, доки на роботу їхала – у мене в голові взагалі важко навести лад, таким усе таким потоком нестримним – водоспад Вікторія просто, а не Анина голова, та менше з тим. Діда свого згадувала, Пилипа. Ну, про нього можна багато писати – і те що я пам’ятаю, і те, що вже належить до розряду міфотворення сімейного, як ото приміром, байка про те, що бабця моя знайшла список дідових полюбовниць у кількості 93 штук (із детальними нотатками на полях – де, коли, особливі прикмети), чи як у діда стріляв кіллер. Про се я тобі вже оповідала, здається. Нині мені пригадалося інше – літо то було, одне з останніх дідових літ – він тоді майже півроку на дачі безвилазно жив, і я час від часу, яко справдешня Червона Шапочка, привозила йому пиріжечки з міста. Ну, не лише йому, бабуся також жила на дачі, та знаєш, як воно буває…коли з кожним роком у подружжя все менше спільних тем….Коли мовчання геть втрачає свою комфортність – від «не треба говорити, бо і так розумієш з півпогляду» до «не треба говорити, бо про що?!». Так от, того ранку прокинулася я від дідового голосу – говорив він з кимось. Сміявся: «Ох ти й хииитрий! Куди заховався!» - прибалакував ще щось…

Я здивувалася – що за холєра? Ні світ ні зоря – а він уже з кимось (з ким??? На нашій богом забутій старій дачі?) жартує…

Визирнула з вікна другого поверху – начебто нікого чужого….

Тоді на двір вийшла – дід у теплиці…

Знаєш, я пішла на голос, а потім стояла довго мовчки, до скла притулившись спиною…

…він розмовляв з огірками…

З кожним-кожнісіньким огірком окремо…

І гірко мені стало.

Бачиш, як воно виходить…

...Зона відчуження між людьми утворюється, і кожен опиняється рано чи пізно на приватному – індивідуальному – острові святої Єлени…
і вирощує там огірки абощо...
і розмовляє з ним...
бо як не з ними - то з ким???

Лист до Святого Миколая

Ну, здрастуй…
…Ні-ні, ти не думай, я нічого у тебе не проситиму. Я взагалі намагаюся нічого не просити – це один із моїх життєвих принципів. Не впевнена, що ти читав Булгакова (у вас там його не вельми шанують, та менше з тим), та от, там є такі слова: «Ніколи і нічого не просіть! Ніколи і нічого, і особливо в тих, хто сильніший за вас. Самі запропонують і самі все дадуть!» Мушу тобі сказати, що досі я якось давала собі раду з цим принципом – чи то сильніші траплялися порядні, чи діяв якийсь закон загальної справедливості? Бог його зна. Просто, напевно, не треба просити нічого аж такого-такого, та й по всьому. Знаєш, це як у молитві – «Нехай буде воля Твоя» – і тоді воля Його зробить усе правильно.
А як тобі живеться, га, Святий Миколаю? Не знаю, навіщо оце пишу тобі – доросла кобіта, тридцятка на носі – і туди ж! Я просто хочу з тобою побалакати. Знаєш, є у мене така муля – писати листи, не сподіваючись на відповідь. Якісь такі внутрішні монологи, чи що? Зима у нас почалася, як завжди, – у листопаді, та у грудні традиційно закінчилася – і тепер мряка, дощ, «холодні осінні тумани клубочуться над землею» і далі за текстом. Мій старший уже написав тобі листа з довжелезним списком різних захцянок – то пункт із санками можеш одразу викреслити – сніг тепер на Галичині – рідкість.
А взагалі, це, напевно, страшенно нудно – отримувати листи, де після канцелярійного «Дорогий святий Миколаю» паровозом причеплений список прохань типу «принеси мені:
1) ляльку
2) комп’ютер
3) парфуми
4) велике і чисте кохання
5) тощо»
Приблизно такі списки, та з іншим переліком, я пишу чоловікові, коли він вибирається на ринок: яйця – 10 шт., телятина – 1 кг., картопля – 2 кг. :)
Ага, ще. Не знаю, чи ти вже отримав лист від мого Ю-Ю, та про всяк випадок перепишу тобі, бо почерк у малого той ще. Так от:
«Дорогий святий Миколаю.
Принеси мені, будь ласка, ігрову приставку, черепашку ніндзя і санки, Софійці – ляльку-неваляшку і нову коляску, татові – багато грошей, а мамі – спокою і гармонії.
Наперед дякую – твій Юра Осадко».
Прикинь, «спокою і гармонії»! І де він слів таких нахапався у другому класі? А коли я, прочитавши його закарлюки, засміялася: «Усім по-людськи, а мамі – як завжди», то він дописав олівцем – отак збоку втулив після «гармонії» – «і багато грошей теж».
Знаєш, я от що подумала – якщо ти вже зібрався йти до нас – ну, у сенсі приносити оте все, то давай так: я куплю черепашку і неваляшку, без санок він переб’ється, приставку теж на фіг треба – ти би бачив, скільки вона коштує!, та й грошей усіх не заробиш (чоловік, щоправда, намагається, але це його власні заморочки)…словом, принеси мені спокою і гармонії. «І багато грошей теж» можеш не нести – я однаково їх розтринькаю на різні дурнички.
Ха! От я і відступила від своїх принципів, помітив? Ну, значиться, попросила… Бо втомилася я, Миколаю, заморочилася, забігалася, заплуталася у трьох соснах (далі дивися словник синонімів). Зле мені, Миколаю. Та й робота у тебе, врешті, така – працювати добрим святим, такою собі феєю для Попелюшки. Не заздрю :(
Звісно, важко дати всім усього, бо всіх багато, а всього мало, але я все одно чекатиму. То ж не забудь, добре? Спокою і гармонії.
Щиро твоя – Ганна Осадко.

понеділок, 7 листопада 2011 р.

уже

Поплавці захололих качок на осінній воді.
Та вода заколише – і лише,
упавши на груди,
як заморена жінка.
І в рештку залишиться грудень:
хай солодкий,
нехай невагомий,
нехай – як тоді,
де крізь решето хмар нам нападає білих снігів,
чи насипле, як борошна,
ніжності повну комору…
Колядник розпашілий
колядку принесе знадвору
про «Радуйся…» –
і будем радіти між двох берегів
чи Дніпра, чи Дунаю – не знаю.
Міжбрів´я чекань
павутинками зморщок –
і де ж оте бабине літо?
Де кульбабові вина і де реготуля-Лоліта? …
Ніби срібну монетку,
ти серце моє відчекань
і повішай на нитку.
Хай нині тебе береже.
Ой радуйся, господарю…
Все почалося.
Уже.

Чи...

Чи любиш ти мене завжди однаково – щомиті, щодня і щоночі – тоді, коли я їм пахучі полуниці, відриваючи яскраво-зелені хвостики від червоної плоті ягоди, і сік бризкає, і стікає по моїй тонесенькій, майже дитячій руці? Коли я нарізаю – дрібнесенько нарізаю цибулю на дошці, несамовито шаткую її гострим ножем – і гірко-гірко плачу над баняком зупи? Коли прокидаюся на світанку після довгих в’язких снів, усіх отих лабіринтів, усіх отих коридорів, усіх отих сходів, перейшовши їх і вирвавшись на сей бік, аби знову бігти, і бігти, і бігти – куди? навіщо? пощо? Чи любиш ти мене завжди однаково – щоранку – коли цмулю першу каву, занурившись скляним поглядом у завіконні пейзажі? Коли прокидається моя родина, моя золота орда, і заповнює своєю присутністю, своєю над-сутністю, своєю над-реальністю простір кухні, коли вони починають мене штурхати, тягти за мотузочки-ниточки-волосинки, ґвалтовно повертаючи тіло у тіло, душу у душу? Чи любиш ти мене завжди, незмінно, коли я засинаю, наморена у вічних химерах пошуків – грошей, роботи, себе, тебе – коли я падаю на подушку, і моє волосся теж падає, розтікається хвилею на білому льоні, пропахлому снами й безсоннями – і плечі мої здригаються від нечутних – бо невиплаканих – сліз. Коли я забуваю помолитися перед сном – чи ще гірше – то буває, коли раптом зірвешся серед ночі – і не можеш пригадати слів молитви – і пригадуєш, пригадуєш, і не можеш пригадати…а тоді починаєш молитися як знаєш, швидко-швидко, налякано, пропускаючи слова, бо вони кудись тікають, кудись розповзаються мурахами: «Зачекайте! Зачекааааа….». Чи любиш ти мене, коли я виходжу вночі на кухню, боса по зимній плитці, боса по білій плитці, і шукаю сяку-таку завалящу цигарку поміж горнятками на верхній полиці шафки? А потім сідаю на стіл, притуливши ноги до напівздохлої батареї, і курю у кватирку, і всоте обіцяю - і собі, і тобі - вранці розпочати нове життя, отак від самого ранку, просто з сьомої нуль-нуль, та до сьомої нуль-нуль мої обіцянки вивітрюються, як і запах курива з кухні, і знову сунуть у двері будні, і знову син пригадує на алярм: «Ой, ма, тебе викликали у школууууу!», і знову донька розмазує сльози по замурзаному личку: «А він мене біжаааааає!!!», і знову чоловік кидає на ходу: «Уже двадцяте. Не забудь про кредит на машину».
Чи любиш ти мене завжди однаково – із дня у день, із ночі в ніч – так, як я чекаю на тебе? Мене, забембану, мене, розлючену, мене, замріяну, мене, якої немає біля тебе, бо мене немає зовсім. Бо де я, де? У яких вигаданих віршах, у яких вимріяних ніках, на якій манюсінькій кухні, у якій переповненій маршрутці, у якому надцятому поверсі тулюся чолом до шибки, і дощ іде по той бік вікна, а я живу – по сей бік, і шибка роз’єднує, розпорює – навпіл, навпіл, навпіл…
Чи любиш ти мене завжди? Мене, яка ріже; мене, яка тікає; мене, яка білою крейдою креслить коло, вкотре креслить коло, а потім чемно вчиться жити у тих рамках крейдяного-непевного-несправжнього; мене, яка їсть полуниці; мене, яка їде в поїзді, їде до синього-синього моря – їде щоночі, щосну, - до моря, де білі чайки, до моря, де мокрі мушлі, до-моря-до-моря-до-моря-на-якому-не-бувала…
Дай мені білу хусточку, дай мені чисту хусточку, аби стерти рамки крейдяного кола, аби стерти пута крейдяного щастя, аби знати напевно, аби знати довічно, аби не перепитувати щомиті: чи ти мене любиш? чи ти любиш мене завжди однаково?

2008

дівчинка вже велика

Дівчинка_вже_велика:
цукерку за щокою ховає, любов у серці тамує,
у гамівну сорочку здорового глузду щодня вбирається: –
затяни-но тісніше, милий...

Дівчинка_вже_доросла:
черешеньки не на вушка міряє,
а у банки талує –
зима довга,
та скільки того життя?

Дівчинка_вже_свідома:
Літо – любов невінчана
сміхом і світлом сяє,
а дощі – потечуть щоками..

Дівчинко_Боже_збав_тебе:
у люстерко поглянеш звечора,
а там –
осінь...

справи на осінь

…збирати у пучечки полин, розтирати у пучках гірке-що-аж-сиве листя,
хоронити захололих метеликів, що Богові душі віддали
у нейтральній зоні моїх двох шибок;
поміж аркушів їх хоронити,
у товстих словниках
зі старим-ще-правописом,
без гачечка літери ґ…
…вервечки птахів проводжати,
за кожною гускою плакати:
долетить-а- чи-ні?
…і навчитись нарешті плести на спицях –
шалик для тебе
віру для мене
у те,
що сніги сьогоріч будуть такими солодкими,
що аж-аж….

вона

Вона з’явилася у мені – отам, у глибині живота – давно. Надто давно. Спочатку вона нагадувала мачинку – манюсіньке зеренце, пульсуючу крапочку, що блимала у нетрях чорної крові. Тоді вона збільшувалася, наповнюючи моє тіло, розросталася, пускала коріння – і коріння обвивало лоно, і коріння ворушилося, і коріння лоскотало зсередини дитячими пальчиками. Здається, у неї були сині очі. Я уже не пам’ятаю напевно. І світле волосся. Напевно, кучерики. Я все мріяла колись заплести їй кіски, та ти щоразу обстригав, і обстригав її – казав, так зручніше. Коли ти підкидав її до стелі, вона голосно реготала, аж задихалася від сміху, і ловила повітря маленьким розтуленим ротиком. Як же її звали? Як же її звали, дай, Боже, пам’яті… Якогось дня вона не прокинулася. Ти вже закалатав кави, я приготувала сякий-такий сніданок… Ми снідали мовчки – і хата здригалася від мовчання. Тоді я підбігла до ліжечка. Вона лежала там – на вишитому ясічку, личко повернуте до стіни. Срібна ладанка, причеплена до бильця. Я вже тоді зрозуміла, що вона не дихала.
– Що там? – запитав ти, не виходячи з-за столу. – Спить?
– Спить, – відповіла я.
………
Ми обоє знаємо, що вона мертва. Та як мудрі дорослі люди, намагаємося не говорити про це. Вона досі – усі ці роки – лежить, обернувшись до стіни, на своєму вишитому маками ясічку, і ладанка висить, і нічого не змінилося.
……….
«Мааааа!!! Маааа!!!!» – надривно плаче вона серед ночі. Ти вдаєш, що не чуєш, бурчиш через сон… Я лежу поряд тихо, як мишка, і не дихаю. Наслухаю… «Мааааа! Мааааа!» – здається, хата розлетиться на друзки! – і я врешті не витримую.
– Лежи, - кажеш ти, та я уже навпомацки шукаю капці. Звично беру її на руки, тулю зимне тільце до безмолочних – до порожніх  грудей – а вона ще хвилину-другу ворушить губами у темряві, голосно-голосно плямкає, тоді здригається усім тілом – знаєш, отак глибоко зітхає, наче розриває шворку… і засинає…
……….
Відтоді, як вона померла, у неї підросло волоссячко. Я інколи заплітаю їй кіски. Та їй уже байдуже. І тобі уже байдуже. Час перетворив її на зморщену засохлу істотку, потворку у сповиточку… рідненьку потворку на маковому ясічку… шершаві долоньки… нечулі дотики…
………..
Як же її звали? Дай, Боже, пам’яті…Як же її звали…
Її звали Любця.
Любонька.
Любов.

неділя, 6 листопада 2011 р.

зайченятко налякане_горобчик зіщулений_подорожник зірваний

Ну от і приїхали, дівко, злазь!
Осінь.
А не віриш іще – бо ж не віриш, бо ж головою своєю безголовою крутиш у пошуках доказів (бажано матеріальних), що ще літо-літечко, вчора от навіть суконку льняну купила, ага, так наче клаптик тканини щось важить проти довічних законів природи….
А фіг тобі, дівко, змотуй вудочки, який там льон до холєри, одягай джинси, так-так, отако просто поверх засмаги своєї каталожної, а там, диви, і дощі затягнуться, як півпрозора занавісочка в душі ( того разу таки в дУші, бо в душІ твоїй, кобітко, і так давно вже все зашторено-засупопено від пильних очей, від цікавих очей, та й так файнезно замасковано (а таки згодилися УНСОвські вишколи, ай-я, аж тепер згодилися, оті всі маскування твої недолугі у лісах рідного краю), що й сама вже не скажеш точно –
а де ж ти справжня, дівчино?
Де ділася отамта, колишня, із очима великими, із нігтями обкусаними? Оте сіре-сіресеньке, гейби зайченятко налякане з другої парти біля вікна? Із колготками коричневими, вічно віддутими на колінцях, із почерком нечемним і волоссячком легесеньким, наче пір’ячко? А потім ота, зі щоденником блакитним, із губою прикушеною, із невидимкою у невиразно-брунатному волоссі - ота, до якої подружки приходили оплакувати перші любові свої навіть чи не серед ночі – гей-гей, просто таки паломництва дівоцькі… Чи ота, із очима захопленими, руками розчахнутими, про яку він потім казав – «дотульне дівчисько, ніжне, наче подорожник…». Бо й була подорожником для тамтого подорожнього – серце лікувала, тіло пестила, тулилася невміло, так, наче хтіла зацілувати геть-усі болячки і вавки з душі мужеської…наче вміла крівцю спинити, наче хтіла душу вибілити…І не думала - хоча й знала! а таки знала! – що до рани зазвичай прикладають усе те, що потім без жалю викидають… подорожник… бинтик… ватку…
Де ти заховала оту дівчинку, Аню? У яких закамарках серця, на яких антресолях досвіду, на якому запиленому горищі у якій не підйомній скрині власноруч замкнула? І сидить вона там зайчиком-пострибайчиком, горобчиком зіщуленим, сидить, посміхається, голову набік схилила, і не злоситься на тебе навіть – бо ж розуміє – саме там їй і місце. Знаєш, пригадала оце, то у старих романах таке вряди-годи траплялося – коли у найвищій вежі родинного замку, у такій собі потаємній кімнаті зачиняли причинну. І добре ставилися до неї, годували там, одягали, няньку до неї присилали, аби та їй книжки читала, ну, не знаю, що там ще робили, але – ні кроку назовні. Щоб ніхто на світі не здогадався, що є отам, десь отам, глибоко, за стінами мурованими, за вікнами ґратованими – зайченятко налякане, горобчик зіщулений, подорожник зірваний….
…і біжиш життям, біжиш, як господиня уже, як тварина сильна (хто ти сьогодні, Анько? Левиця? Антилопа? Краще і не думати, а бігти-бігти, спину вигнувши, м’язи напруживши, зуби вищиривши) – перестрибуєш через тіні, через людей перестрибуєш, через себе навіть – через оту, зі скрині, аби не впізнали, аби не дізналися, аби не витягнули її на світ божий…

- Яке ж ти стерво, - сказав, цілуючи. Не той, інший.
Посміхнулася губами намальованими, просто-таки навідмаш ударила посмішкою: «Дякую за комплімент».


…а потім, серед ночі – зірвалася настрашена. А що як раптом – оті, з сурмами, на конях, із очима свинцевими? Ото просто зараз? Такий собі алярм, глобальна побудка – прокидайтеся, пані та панове, Армагедон настав… От що тоді? Чи встигнеш ти, дівко, добігти крученими сходами на найвище горище своєї пам’яті? Чи стане тобі сили голіруч підняти важке віко старої скрині і обвугленими руками витягнути з полум’я прийдешнього їх усіх:
зайченятка наляканого,
горобчика зіщуленого,
подорожник зірваний…

середа, 2 листопада 2011 р.

Осіння молитва

Квіти, що заплющують очі наніч,
Бо втомилися,

Птахи, що летять навіть потемки,
Прорізаючи тілами задубілими
Дощові хмари осені,
Бо вже час,

Неприкаяні підлітки,
Що тусуються у підземці,
Хухають на серця і долоньки одне одного,
Бо так тепліше,

Молюся за вас усіх,
«Будь ласка, – прошу, – Господи,
Не покинь їх усіх – жодного,
Бо так страшно їм бути,
а не бути –
ще більше страшно».

А Він посміхається і каже мені:
«Добре».

Золоті геральдичні звірі

Золоті геральдичні звірі
з гобеленів зійшли –
ці олені, ці леви, ці лані,
на траву білу ступили
лапами середньовічними –
в Осінь...

Ранок посивілий з калюжі пили
вустами спраглими,
а вода та була – криця...

Містом блукали
золотими тінями невагомими
поміж
автобусами жовтими
і людьми сірими –
носами дими нюшили,
кривились, як немовлята:
гірко...

До ніг моїх терлися,
литок торкалися,
очима вологими,
кігтями ніжними –
мої ручні геральдичні звірі
із прапорів білих
туманних,
молочних
покинутих...

про каштани

Щороку більше каштанів розцвітає восени – ти помітив?... Хворі на всі голови свої безголові, - якогось вересневого ранку – ана тобі! – і пуп'яхами, чи китицями, чи що там у них, каштанів, на макітрі? – зацвітааааають….. Зворушує, якщо по правді. Не може не зворушувати. На тлі іржавого листя сусідів, ба навіть свого, власного! – «половина саду квітне, половина в'яне», як у пісні... На оцій от гілці – мруґає карим оком каштанятко кругленьке, визираючи через зелену шпарочку своєї камери-одиначки, а на оцій от, зовсім поряд! півдолоні вище! – салато-вухово-спаніелеве листячко молодюсіньке, і сторчаком, до неба ще голубого – квіти білі…
…знаю, знаю, ти говорив… що вони всі – смертельно хворі, каштани оті, безумники, і що цвіт їхній – то не вельон любові, та такі собі білі тапочки ритуальні, і що ніц із того не буде лю´дського…
…що є час квітувати, і час віддавати плід. Час тримати свічку несхитно усеньку ніченьку, і час падати каштанами на асфальти… Ах, яка перестрілка під вітру подувом! Ледве ще ухилилася! На голови, на голови, на голови невдахам-перехожим! Думаю, то янголятка-бешкетники бавляться, поціляючи каштановими істинами у тім´ячка тих, хто не в тім´я битий… Все шукають свого Ньютона, ага!)))
…їхала нині автобусом на роботу, свічечки рахувала каштанові. Тринадцять. Навіть не сумнівайся, тринадцять…
І ще, знаєш… Це знаки Господні, абощо… І нехай навіть хворі, і хай проминущі, і тисячу разів хай безглузді, смішні, звар´ятовані вони, ці каштани благенькі зі своїми квіточками миршавими, і нехай це неправильно, і невчасно, і мільйони не-не-не, що гільйотиною падають на шию мою, але…
…але ніжність до них відчуваю… попри все – ніжність…

Оленка та її золоті кролики

для Олени Артемчук

…Моя золота Оленкo,
дівчинкj кароока з радянської чоколяди,
тулиш до серця свого великого
кролика ще-безіменного,
а потім ім'ям його нарікаєш
і у сльозах вихрещуєш:
- Біжи, кролику білий, на зелені луки,
Де конюшина солодка,
І життя вічне…


…Та не біжить кролик, з тобою_малою лишається.
І брати його, і сестрички – ціле кроляче царство! –
у клітці твого дитинства,
за лядою твого серця…

…Пам'ятаєш блакитний щоденник?
Акуратним учнівським почерком
ти записувала дати та імена
усіх своїх сумних незліченних кроликів:
«Народився десятого червня, матір – чорна кролиця Єва, батько – білий королик Адам. Охрестився під іменем Авель, біла плямка на чорному писку, має добру та ніжну вдачу, дуже любить цвітну капусту…»

…Зимна осінь – як невдалий вихід з Єгипту –
пішли твої кролики вервечкою закривавленою
на луки зелені,
де конюшина солодка,
а тебе у хустинці залишили:
- Не ходи за нами, мала, бо не час іще…

…і залишилися:
клітка порожня,
а очі повні
і життя
довге-предовге,
як білі вуха твого останнього кролика…