понеділок, 26 грудня 2011 р.

про мрію великооку

Білявий хлопчик зі сну –
Я з ним уже майже подружилася,
Так часто він мені сниться.
Дуркуємо, регочемося із ним,
Ручка манюня в моїй – капку більшій – сховалася,
Ніби Мишка у рукавичку.
І просися, Вовче, чи не просися –
дулі тобі! –
не пустимо!

Книги мені читає – і це в чотири! – прикинь!
Губи копилить смішно,
В обійми  падає щиро
З розбігу!
- Лови!  Не страшно!

Але страшно – не упіймати –
Як він колись скляну новорічну кульку...
Бо сніг пластиковий, різдвяний! –
Падав тоді у моторошній тиші сну –
Сповільнено та кіношно -
І розбивався-розбивався-розбивався
Об ламінат реальності
Насмерть...

Прибирала віником на шуфельку
Мрію великооку про досконалість світу:
- Не плач.  Усе буде добре, малий...

каблучка

Подаруй мені срібну каблучку –
щоби метал її був темний і теплий:
широкий обідок місяця ладно обніме мій вказівний палець,
заснулою змією обів'ється докруж серця,
і мигне єдиним зеленим оком –
крапелькою смарагду.

І сни летітитимуть, і сніги падатимуть,
І герань цвістиме, бо що ж їй іще робити
На цьому порожньому підвіконні,
Дивлячись однією квіткою на засніжену Ринкову Площу,
А другою – на нас у затишку хати...

Зітхати посеред ночі, зі сну хапати тебе за руку –
Чи ж не наснився?
Синицям-щебетухам зрання сало кришити,на гілочки вішати,
Як новорічні дарунки,
Чекати на весну –
Зелену, вічну:
Як очі у старому люстрі,
Як зернятко у твоїй каблучці.... 

Дощ-снiг

Дощ-як-закоханість,
дощ-як-криваве-танго,
що ритмом тамтамовим лупить у скроні,
що коханцем-котиськом  у шибку шкрябає,
спати не дає,
дихати не дає,
пристрастю душу вимотує,
ніжністю тіло бавить –
гуп!
Гуп-гуп-гуп по блясі, бляха-ж-ти-муха,
Сни, як мишва налякана, хатою (головою) розбіглися –
Годі зловити –
Дощ!
…а на ранок – так тихо-тихо,
ніби Бог одягнув капці,
і навшпиньках, і килимами перськими….
Кілька градусів плюс чи мінус –
і танго дощу-пристрасті
переходить у колискову
Любові Білої.

для Оксани Куценко

І шато, як шатро, і нічні шепотіння, тінь
від руки чи від птахи, і трави густі, як коси…
Ти нечутно приходиш – ти тишу з собою носиш
як дитину, чи воду у глечику.
Знаєш, ті

переплутані станції, сплутані пальці, снива –
то з Його гобеленів нитки_як роки…
Ріки
не повернеш назад, як не пустиш Його руки…
Світла гривка на очі.
А очі – як дикі сливи.

Потім - арки, і лавки у храмах_німих_завжди,
дикий кріп, виноградове листя, червоне ви;нце,
і мовчання густого  налито по білі вінця,
і тримаєш в долонях тремтячу жагу води…