вона

Вона з’явилася у мені – отам, у глибині живота – давно. Надто давно. Спочатку вона нагадувала мачинку – манюсіньке зеренце, пульсуючу крапочку, що блимала у нетрях чорної крові. Тоді вона збільшувалася, наповнюючи моє тіло, розросталася, пускала коріння – і коріння обвивало лоно, і коріння ворушилося, і коріння лоскотало зсередини дитячими пальчиками. Здається, у неї були сині очі. Я уже не пам’ятаю напевно. І світле волосся. Напевно, кучерики. Я все мріяла колись заплести їй кіски, та ти щоразу обстригав, і обстригав її – казав, так зручніше. Коли ти підкидав її до стелі, вона голосно реготала, аж задихалася від сміху, і ловила повітря маленьким розтуленим ротиком. Як же її звали? Як же її звали, дай, Боже, пам’яті… Якогось дня вона не прокинулася. Ти вже закалатав кави, я приготувала сякий-такий сніданок… Ми снідали мовчки – і хата здригалася від мовчання. Тоді я підбігла до ліжечка. Вона лежала там – на вишитому ясічку, личко повернуте до стіни. Срібна ладанка, причеплена до бильця. Я вже тоді зрозуміла, що вона не дихала.
– Що там? – запитав ти, не виходячи з-за столу. – Спить?
– Спить, – відповіла я.
………
Ми обоє знаємо, що вона мертва. Та як мудрі дорослі люди, намагаємося не говорити про це. Вона досі – усі ці роки – лежить, обернувшись до стіни, на своєму вишитому маками ясічку, і ладанка висить, і нічого не змінилося.
……….
«Мааааа!!! Маааа!!!!» – надривно плаче вона серед ночі. Ти вдаєш, що не чуєш, бурчиш через сон… Я лежу поряд тихо, як мишка, і не дихаю. Наслухаю… «Мааааа! Мааааа!» – здається, хата розлетиться на друзки! – і я врешті не витримую.
– Лежи, - кажеш ти, та я уже навпомацки шукаю капці. Звично беру її на руки, тулю зимне тільце до безмолочних – до порожніх  грудей – а вона ще хвилину-другу ворушить губами у темряві, голосно-голосно плямкає, тоді здригається усім тілом – знаєш, отак глибоко зітхає, наче розриває шворку… і засинає…
……….
Відтоді, як вона померла, у неї підросло волоссячко. Я інколи заплітаю їй кіски. Та їй уже байдуже. І тобі уже байдуже. Час перетворив її на зморщену засохлу істотку, потворку у сповиточку… рідненьку потворку на маковому ясічку… шершаві долоньки… нечулі дотики…
………..
Як же її звали? Дай, Боже, пам’яті…Як же її звали…
Її звали Любця.
Любонька.
Любов.