середа, 18 січня 2012 р.

Щедрий вечiр


І знову зозулЕнька обліта
три сАди_три терЕми_три світлиці,
ліси, де між заметами лисиці
зметуть хвостами списані літа…

А дівчинка щедрує, сніг іде,
на коси_як_ покоси, на бліде
лице її, закинуте угору,
вона мовчить, до неї Він говорить
про все, що мусить збутися...
Бо так
палає глід на купині криваво!
Підеш ліворуч чи підеш направо –
твоє це право...
Але Божий знак,
немов маяк, у млі не розтає...
-         Дай, Боже, сили...
-         Доню, в тебе є...

вівторок, 17 січня 2012 р.

Балада про колготки

Це ніколи не забувається  –
Дитячі радянські колготки
Брудно-зелені, темно-сині
чи якогось іншого депресивного кольору,
ти соромилась їх найбільше:
розтягнутих на колінках,
зацерованих білою ниткою...

«Горе ти моє... цибулькове!» -
Склескує руками мамця,
Не знаючи, як доладу перекласти російську ідіому,
А я  тільки мовчу,
Нижню губу прикусуючи,
Аби не розревітися просто отут,
При свідках,
Тулячи червону латку руки
До розідраних – укотре - панчішок.

          ...А уночі присниться  тоді,
Що ніяких колготкок насправді немає на світі,
Що це – шкіра твоя засмагла,
Яку мама зеленкою поливає і нитками зашиває,
І живого місця на тобі не лишилося,
А тобі тільки 6,
І ще жити та жити...

Ви ще дiзнаeтесь про те...

...і Бог одарить (чи ударить) січнем,
немов дарунком (як мечем двосічним) –
бо надто пильно мрію бережем,
бо час – як кров із горла – не спинити,
ми – не дерева,
ми – дереворити,
ми лінії, прокреслені ножем,

на чотирьох долонях. Чи вгадаю,
куди веде, до пекла чи до раю,
ота, найменша, під мізинцем, де
манюня риска змінює достоту
життя та долю;
і питаю всоте
у себе, в тебе, в Бога, що гряде,

та нині ще у яселках...
- Для чого?
Малий мовчить, і ти мовчиш, дорога
зникає між снігами...
Так мете,
аж три царі згубились між замети...
- Скажи, що ж буде?
І повідай, де ти?

А Він: «Ви ще дізнаєтесь про те...»

напередоднi Рiздва

..це так п-о-з-и-т-и-в-н-о:
зустрічати сніг, що падає за вікном,
із сонною посмішкою,
потягнутися кішечкою,
уявити:
всі ці візерунки на шибі, крижані сердечка, прозорі квіти  –
особисто для мене, ніби ти їх вночі малював
пензлем широким –
олійна фарба густа, запашна, лискуча,
малював із тамтого боку вікна-світанку,
невагомо витав (сьомий поверх!), як Дух Різдва,
чи сучасного, чи прийдешнього –
хто ж його добере серед ночі, якого саме?

..................
... а вранці - потяг, о п'ятій.
випита кава, спаковані речі...
не до речі – валіза щоразу худіша, як вірний пес,
що ж везти?
До небес – за лімом – одна сукенка,
По колінця, в горохи червоні,
Смішна, як я...
......................
... я –
що різна-залежна
від літер, від тебе_вітру,
невагомо витаєш
із пензлем
і пишеш мене:

коли твої вуста промовляють
«мале-е-енька» - звуки  ладні, круглі, згортаються у клубочки;
«золота-а-а» - опиняєшся усередині дзвону,
він тебе втягує досередини – і тобою ж калатає;
«н-і-іжна» - ти прозора билинка, ти кашка солодка, ти бабка
срібляста, нечутна, тебе вже нема ніде...

прокидаєшся –
знову о третій –
де сніг іде,
де
ти в береті з різдвяною зіркою
береш мої сни за крильцята,
і розфарбовуєш їх
маковими цілунками
світанку.

на чернетцi зими

Де її знайти, скажи-но, точку оту,
крапку оту золоту
на шальках долі,
що поволі розхитується над прірвою,
де паролі, і явки, і навіть квіти у горщиках
білою ниткою та лівою рукою шиті…
Шива багаторукий із синьою шиєю
дивиться в небо біле,
зерном і снігами засіяне,
ворон рахує…
Не згадує всує,
по складах не повторює,
не перекочує в роті, ніби дитячу «Дюшеску»,
довге ім'я
і короткий спогад
про розшарпану ниточку слідів чорної білки
на чернетці нашої зими...

тут і зараз


...і викинула перстень у ставок, 
і колами зійшлись роки минулі,
і прокрутились, як на каруселі,
обличчя всіх, кого любила, як
чи матір-чи дитина-чи повія...
повіяло морозом від води,
і ти плеча торкнувся: «Ну ж, ходи,
бо ще застудиш горло...
і горохом не сльози покотилися – слова,
гарячі, як в гарячці голова,
не_стримні, не_сподівані, не_вдатні,
без фільтру чи то логіки, чи пут –
єдиновірне і єдине – тут,
на відстані руки,
отут і зараз...